Це була звичайна родина: мати, батько та двійко дітей.
Батьки прагнули до кращого життя і тому важко працювали у Італії. Поки
Олександр ходив у море, Наталя доглядала за дітьми та працювала
медсестрою. Здавалося – ця родина має всі шанси на щасливе майбутнє.
Назбиравши необхідну
суму грошей на придбання житла – вирішили оселитись у Миколаєві. Так, у одну із
«паперових» поїздок у 2006 році до України Наталя придбала на ім’я чоловіка
квартиру для родини.
Згодом у них народилась
дочка, старший син вирішив вивчати медицину в
рідній Україні. Тому прийняли рішення повернутись. Вважали, що і вдома матимуть
стабільність та щасливе життя.
Олександр не зміг прижитись
– алкоголь породжував ще більшу агресію до сім’ї. Крики та розмахування руками
перейшли на побиття дружини, часто з донькою у неї на руках:
«…Он меня начал бить, Эльза
была на руках, я закрывала руками ее голову..» - розповідає Наталя
Одномоментно Наталя не
витримала, зібрала речі, забрала дітей та пішла. Коли минув шок, стало
зрозуміло, що на зарплатню медсестри винаймати житло нереально. Згадала про
куплену колись квартиру. Це було приміщення без ремонту, меблів, нормальних умов
для проживання. Але був дах над головою і, як сподівалась Наталя, тихе спокійне
життя.
З цього моменту почався ад.
Олександр не зміг змиритись
із рішенням дружини. Йому не подобалось, що все відбувається без його згоди.
Спочатку погрозливе ставлення він в момент спаду накалу змінив на «примирення». Просив
дружину віддати доньку до нього пожити, на період поки вона завершить ремонт у
квартирі. Остання погодилась, а він в цей момент подав до суду на розлучення із визначенням місця
проживання дитини у нього в одному позові, та став погрожувати що доньку вона
більше не побачить. Після цього донька з батьком більше не жила – її віддали до
бабусі у інший населений пункт.
Про старшого сина Олександр
наче забув, абсолютно не приймаючи до уваги потреби підлітка. Вважаючи за
непотрібне сплачувати аліменти та допомагати із навчанням у медичному ВУЗі.
І поки Наталю щоденно тримала
в напрузі поведінка чоловіка щодо дітей Олександр не спинявся. Отримавши доступ
до житла (ми ж пам'ятаємо – квартира була придбана на його ім'я) приходив у
квартиру коли йому заманеться – відрізав електричні дроти, труби, викидав речі.
Йому байдуже було до того, що в цому помешкані крім Наталі живе їх спільний син
– студент та менша дочка.
Після складного розлучення
Наталя дізнається, що квартира в якій вона проживає з дітьми – продана і
закладена в іпотеку. Без її згоди. Без повідомлень. Без іншого житла.
Спільниками колишнього
чоловіка у цьому зухвальстві стали одногрупник Крупович Віктор
Миколайович та кум Олександров Сергій Юрійович. Один погодився
на фіктивну купівлю, другий на фейковий перекуп та закладення квартири у
іпотеку.
Боротьба за життя
триває вже шість років. Порушена кримінальна справа досі не зрушила з місця.
Правоохоронні органи бездіють, переносять строки, судові інстанції
не приймають до уваги факт порушення прав матері і дітей.
Досі жодна з інстанцій не
перевірила факти насилля в сім’ї з боку Олександра Савчука, досі не прийняли до
уваги скарги Наталії.
Представники газети «Сектор
життя» були присутні у декількох судових засіданнях Миколаївського обласного суду.
В одне з таких засідань не з’явилась представник із захисту прав дітей, у час
засідання вона повідомила, що і без неї розберуться. Чи це є дотримання прав і
свобод дітей?
Тож, поки у такий важкий
для всьогу світу час Наталя, будучі медсестрою, щодня наражає себе на небезпеку
аби рятувати чужі життя на роботі, а приходячи додому продовжує боротьбу за
своє життя у аду домашнього насилля.
