Виступ адвоката Катерини Бобровської у
House Foreign Affairs Committee Republicans Washington, D.CExposing Putin's Crimes: Evidence of Russian War Crimes and Other Atrocities in Ukraine
«Будь ласка, допоможіть мені, я хочу повернутися в Україну» – такими були перші слова 16-річного Романа, коли він звернувся до мене по допомогу.
Роман – сирота та учень професійного ліцею в невеликому селищі Донецької області. На момент вторгнення офіційним опікуном підлітка був директор ліцею, де він навчався.
24 лютого 2022 року Роман перебував у навчальному закладі. Опікун Романа з частиною дітей поїхав до Запоріжжя та не повернувся. Решта дітей залишилися з комендантами гуртожитку та вчителями.
Невдовзі росіяни окупували населений пункт. Вони здійснювали фізичний та моральний тиск на дітей, які залишилися в гуртожитку. Документи, телефони та інші особисті речі дітей перевірялися. Візити військових до гуртожитку ставали дедалі частішими, а тиск – все більшим. Одного разу російський бронетранспортер навіть направив дуло гармати на дітей, які стояли біля входу.
Розуміючи, що в таких умовах далі неможливо перебувати, Роман разом з братом та іншим хлопцем вирішили залишити навчальний заклад та дістатися домівки, яка була за 60 кілометрів звідти, неподалік Маріуполя. Оскільки на той час офіційних евакуацій не проводилось, хлопцям довелось взимку йти всю дорогу пішки.
Щоб дістатися дому, хлопцям знадобилося чотири дні. За цей час їх неодноразово зупиняли російські військові, проводили допити, шукали націоналістичні татуювання, наводили на них зброю та навіть стріляли над головою. Їм доводилося спати на вулиці та просити їжу у місцевих.
2 березня вони дісталися домівки, яка на той момент ще не була в окупації. Проте через пʼять днів, 7 березня, до населеного пункту заїхали російські військові.
Представники окупаційної влади після чергової перевірки повідомили Роману, що він має пройти додаткове обстеження у медичному закладі. Його забрали до місцевої лікарні, де вже перебували інші діти.
Там Роману повідомили, що для нього знайдуть нову родину в Донецьку. В нього відібрали документи, які свідчать про його стан здоровʼя. Окупаційна влада не взяла до уваги заперечення та аргументи Романа, що законне право опіки над ним могли здійснювати його старший брат або сестра.
23 березня Романа відвезли до іншої лікарні – в Донецьку, де йому виготовили свідоцтво про народження від імені невизнаної республіки. Там він перебував протягом двох місяців з іншими дітьми, яких також привезли з тимчасово окупованих територій. На момент, коли Романа помістили до лікарні, там вже перебувало 16 дітей.
24 травня Романа разом з іншими відправили на «відпочинок» до Росії, у санаторій в Московській області. У червні українських дітей відвідала уповноважена президента РФ з прав дитини Марія Львова–Бєлова, яка повідомила, що дітей усиновлять. Проте Роман та ще троє хлопців висловили своє заперечення та наполягали на поверненні до України. Після цього їх відправили до інтернату, де суттєво обмежили свободу дій, зокрема, їм було заборонено виходити на вулицю.
Згодом Роману підібрали ідеологічно «правильну» родину, яка намагалася перевиховати хлопця. Його змушували дивитися пропагандистські програми, обговорювали новини про Україну в негативному контексті, обмежували у спілкуванні з однолітками та відстежували його пересування через спеціальний додаток на телефоні. Романа також знімали для пропагандистських сюжетів на телебаченні, у яких змушували розповідати, як йому подобається його “нова родина” та “нове життя”.
Йому примусово оформили паспорт громадянина РФ, проте одразу в нього документ відібрали, аргументуючи це процесом оформлення всиновлення.
Не зважаючи на всі ці обмеження, Роман встановив звʼязок з українськими волонтерами, які могли допомогти йому повернутися додому. Він також підтримував спілкування з іншими дітьми, з якими познайомився і подружився під час фільтрації. Поїздка додому була важкою. Подробиці його повернення не можуть бути розголошені з міркувань безпеки. В Україні він отримав медичну допомогу і почувається добре.
Проте, подібні злочини постійно вчиняються проти тисяч інших українських дітей. Просто зараз, у цю саму мить.
До прикладу. До мене також звернувся по правову допомогу інший підліток на імʼя Богдан. Він уродженець Маріуполя. Разом з Романом його примусово депортували до Росії, де він отримав “нову сімʼю”. Прийомна родина також відібрала виготовлені документи для Богдана. Тоді він звернувся з проханням про допомогу.
Богдан зазнавав постійного психологічного тиску та хотів повернутися в Україну. Він намагався покинути територію РФ. Він подолав понад тисячу кілометрів, проте на кордоні його зупинили російські спецслужби та доставили до Слідчого комітету на допит.
Богдана також використовували для зйомок у пропагандистських сюжетах на російському телебаченні. Коли я побачила сюжети, зняті з ним вже після затримання, помітила значні зміни зовнішності – темні кола під очима, змінилася зачіска — його підстригли ніби для служби в армії.
Розповіді Богдана на російському телебаченні майже не відповідали реальним подіям. Все це дуже схоже на історію Романа. Ймовірно, Богдана також залякували, аби він говорив те, що хотіла російська влада. Ймовірно, його свобода пересування також була обмежена.
Коли Богдан вирішив повернутися в Україну, ми знали, що у нього немає документів. Тому ми відновили ті документи, які йому були потрібні для перетину кордону. Коли Богдан вирушив з пункту А, я їхала його зустрічати. Втім російські спецслужби мене не пропустили. А наступного дня я дізналася, що Богдана затримали.
Тож хочу звернутися до міжнародної спільноти.
Права дитини є однією з основоположних цінностей людства. Конвенція ООН про права дитини (1989 р.) отримала найширше міжнародне визнання серед усіх документів з прав людини. І однією з держав, яка ратифікувала цей документ, була Росія.
Втім, ще з початку агресії проти України в 2014-му році, а надто з початком повномасштабного вторгнення у 2022-му, російська федерація порушує всі можливі міжнародні норми щодо захисту прав людини. Вбивства, тортури, примусова депортація… Систематичні порушення прав дітей є частиною цього довгого переліку.
Схожість історій Романа та Богдана свідчить про системність та поширеність цих злочинів на тимчасово окупованих територіях. Свідчить про детально сплановану операцію з депортації українських дітей та заходи, спрямовані на позбавлення їх української ідентичності.
Історія Романа має щасливе завершення – його вдалося повернути додому. Втім Богдан й досі залишається фактично у полоні. Як і тисячі інших дітей.
Закликаю міжнародну спільноту об’єднатися та вживати спільних заходів для посилення тиску на державу-агресора, Росію, аби домогтися повернення всіх вимушено переміщених українських дітей. Це наш моральний обов'язок — повернути кожну дитину додому.
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg){kind=link}
