19 березня 2026 року в російському Ростові-на-Donu завершився судовий процес, який за своєю цинічністю є актом відкритого державного терору. Південний окружний військовий суд оголосив вироки трьом українцям, яких викрали з окупованого Мелітополя ще неповнолітніми. Віктор Азаровський отримав 8 років і 6 місяців, Олег Шокола — 7 років і 6 місяців, Денис Василик — 7 років позбавлення волі. На момент затримання восени 2023 року хлопцям було лише по 16–17 років.
Майже три роки ці діти провели в ізоляції у СІЗО №2 міста Таганрог —
установі, відомій своєю жорстокістю, де раніше утримували загиблу журналістку
Вікторію Рощину. Російське слідство інкримінувало підліткам «тероризм», але за
сухою мовою протоколів криється історія про викрадення, катування та планомірне
нищення людських доль.
Важливо розуміти страшний контекст цієї справи: на лаві підсудних мали
стояти п’ятеро. Разом із засудженими хлопцями затримували ще двох мелітопольців
— Данила Дахова та Павла Гримака. Вони не дожили до вироку. За наявною
інформацією, Данило та Павло були замучені до смерті під час так званого
«слідства». Ті, хто опинився в суді, — це діти, які вижили в застінках, але
стали заручниками показового процесу.
Пряма мова адвокатки Катерини
Бобровської, яка захищає інтереси хлопців:
«Як український адвокат, який займається захистом прав дітей, я заявляю: ця
справа є показовим прикладом грубого порушення міжнародного гуманітарного
права. Ключове порушення полягає в тому, що українських дітей судили як
громадян російської федерації. Це прямий виклик статті 47 IV Женевської
конвенції, яка забороняє змінювати правовий статус населення окупованої
території.
Віктор Азаровський зустрів своє 18-річчя у камері, де на 8 місць припадало
16 осіб. У дитини серйозна черепно-мозкова травма, він потребує медикаментів,
які йому не надають. Через жахливі умови у нього почалися проблеми зі шкірою, він не міг спати
і їсти, просто лежав і дивився у стелю. Ми маємо справу з незаконним
переміщенням цивільних осіб, позбавленням права на справедливий суд та
застосуванням катувань. Ці вироки підпадають під визначення воєнних злочинів
згідно з Римським статутом».
Протягом усього розгляду справи процес був закритим. Громадськість та міжнародні
спостерігачі не мали доступу до залів суду. «Докази» обвинувачення будувалися
на пропагандистських постановочних відео, де побиті підлітки в кайданках зачитують
зізнання у коригуванні ударів по позиціях окупантів (зокрема по ресторану
«Привал мисливця», що був законною ціллю ЗСУ). Для будь-якого незалежного
юриста такі свідчення, отримані під тортурами в умовах повної ізоляції, є
юридично нікчемними.
Окрім колонії, російський суд цинічно призначив підліткам грошові штрафи —
від 25 до 40 тисяч рублів. Вимагати кошти у дітей, яких три роки катували в
неволі, позбавивши можливості закінчити школу та бачити рідних — це межа
морального розпаду окупаційної системи.
Ця справа — не просто приватний випадок. Це сигнал для всього світу. Світ
не має права мовчати, коли українських дітей судять як «терористів», руйнуючи
їхні життя в догоду політичним амбіціям агресора. Це іспит для міжнародної
системи правосуддя: чи здатна вона захистити тих, хто став жертвою системного
державного терору.
Анатолій Попов
