Російський паспорт як квиток до українського бюджету: Фіаско Марини Прилуцької

Судова епопея, що тривала п’ять років навколо справи номер 640/19582/21, нарешті отримала свій логічний фінал 24 березня 2026 року. Верховний Суд поставив крапку в намаганнях колишньої заступниці начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції Марини Прилуцької не лише повернутися у владне крісло, а й отримати мільйонні компенсації з кишень українців. Ця історія є показовим прикладом того, як інструменти демократичного правосуддя намагалися використати для легалізації статусу особи з громадянством країни-агресора.

Усе почалося влітку 2021 року, коли Служба безпеки України оприлюднила дані про наявність у чиновниці російського паспорта. Слідство встановило, що у 2014 році, під час перебування в окупованому Криму, Прилуцька добровільно набула громадянство РФ. Факт видачі документа був підтверджений не лише оперативними даними, а й записами в реєстрах окупаційної влади Севастополя. Реакція Міністерства юстиції була законною та логічною — звільнення за порушення присяги, адже державна служба в Україні апріорі несумісна з лояльністю до ворога.

Проте наступні роки перетворилися на справжній процесуальний трилер. Позивачка розгорнула масштабну юридичну кампанію, намагаючись довести, що докази СБУ є недостатніми, а її права як громадянки порушені. Найбільш цинічним аспектом позову була вимога виплатити середній заробіток за весь час так званого вимушеного прогулу. Фактично, особа, яка інтегрувалася в правове поле окупанта, вимагала від України утримувати її протягом років судових засідань.

Особливого резонансу справа набула у 2024 році, коли касаційна інстанція раптово засумнівалася в доказах спецслужб і відправила справу на новий розгляд. Це рішення відкрило небезпечне вікно можливостей для всіх «власників двох паспортів» у владних кабінетах. Адвокати Прилуцької навіть намагалися подавати довідки з російських органів внутрішніх справ про нібито відсутність у неї громадянства РФ, проте ці документи містили грубі граматичні помилки, що лише підкріплювало сумніви в їхній автентичності.

Рішення від 24 березня 2026 року стало моментом істини. Верховний Суд визнав звільнення законним і обґрунтованим. Це рішення підтвердило фундаментальний принцип: державна служба є привілеєм, який вимагає безумовної відданості національним інтересам. Спроба перетворити український суд на інструмент збагачення для власників російських паспортів провалилася. Справа Прилуцької тепер слугуватиме запобіжником від подібних маніпуляцій у майбутньому, нагадуючи, що закон захищає державу від зради, а не стає її спільником.

Вирок дитинству: Росія засудила підлітків з Мелітополя за законами терору

19 березня 2026 року в російському Ростові-на-Donu завершився судовий процес, який за своєю цинічністю є актом відкритого державного терору. Південний окружний військовий суд оголосив вироки трьом українцям, яких викрали з окупованого Мелітополя ще неповнолітніми. Віктор Азаровський отримав 8 років і 6 місяців, Олег Шокола — 7 років і 6 місяців, Денис Василик — 7 років позбавлення волі. На момент затримання восени 2023 року хлопцям було лише по 16–17 років.

Майже три роки ці діти провели в ізоляції у СІЗО №2 міста Таганрог — установі, відомій своєю жорстокістю, де раніше утримували загиблу журналістку Вікторію Рощину. Російське слідство інкримінувало підліткам «тероризм», але за сухою мовою протоколів криється історія про викрадення, катування та планомірне нищення людських доль.

Важливо розуміти страшний контекст цієї справи: на лаві підсудних мали стояти п’ятеро. Разом із засудженими хлопцями затримували ще двох мелітопольців — Данила Дахова та Павла Гримака. Вони не дожили до вироку. За наявною інформацією, Данило та Павло були замучені до смерті під час так званого «слідства». Ті, хто опинився в суді, — це діти, які вижили в застінках, але стали заручниками показового процесу.

Пряма мова адвокатки Катерини Бобровської, яка захищає інтереси хлопців:

«Як український адвокат, який займається захистом прав дітей, я заявляю: ця справа є показовим прикладом грубого порушення міжнародного гуманітарного права. Ключове порушення полягає в тому, що українських дітей судили як громадян російської федерації. Це прямий виклик статті 47 IV Женевської конвенції, яка забороняє змінювати правовий статус населення окупованої території.

Віктор Азаровський зустрів своє 18-річчя у камері, де на 8 місць припадало 16 осіб. У дитини серйозна черепно-мозкова травма, він потребує медикаментів, які йому не надають. Через жахливі умови у нього почалися проблеми зі шкірою, він не міг спати і їсти, просто лежав і дивився у стелю. Ми маємо справу з незаконним переміщенням цивільних осіб, позбавленням права на справедливий суд та застосуванням катувань. Ці вироки підпадають під визначення воєнних злочинів згідно з Римським статутом».

Протягом усього розгляду справи процес був закритим. Громадськість та міжнародні спостерігачі не мали доступу до залів суду. «Докази» обвинувачення будувалися на пропагандистських постановочних відео, де побиті підлітки в кайданках зачитують зізнання у коригуванні ударів по позиціях окупантів (зокрема по ресторану «Привал мисливця», що був законною ціллю ЗСУ). Для будь-якого незалежного юриста такі свідчення, отримані під тортурами в умовах повної ізоляції, є юридично нікчемними.

Окрім колонії, російський суд цинічно призначив підліткам грошові штрафи — від 25 до 40 тисяч рублів. Вимагати кошти у дітей, яких три роки катували в неволі, позбавивши можливості закінчити школу та бачити рідних — це межа морального розпаду окупаційної системи.

Ця справа — не просто приватний випадок. Це сигнал для всього світу. Світ не має права мовчати, коли українських дітей судять як «терористів», руйнуючи їхні життя в догоду політичним амбіціям агресора. Це іспит для міжнародної системи правосуддя: чи здатна вона захистити тих, хто став жертвою системного державного терору.

Анатолій Попов

РЕДМІ-ЛОМБРОЗО ТА ВІРТУАЛЬНИЙ «СЕКС-ІНСТРУКТОР» З ХУСТА: ЯК ОДИН СМАРТФОН ДЕРЖСПЕЦЗВ’ЯЗОК ПЕРЕПОЛОХАВ

Хуст, Закарпаття. Поки провідні ІТ-гіганти світу змагаються у створенні штучного інтелекту, у затишному Хусті виявився власний «природний інтелект» — ОСОБА_4. Цей добродій, озброєний бюджетним Redmi 9-A, вирішив, що його головна місія в житті — це просвітництво мас у питаннях… скажімо так, надто відвертої анатомії та особливостей інтимного дозвілля.

Все почалося з того, що наш герой відкрив у собі талант куратора. Але замість пейзажів Карпат він почав колекціонувати специфічні «натюрморти» з мережі. Коли пам’ять телефона забилася картинками «18+», ОСОБА_4 зрозумів: тримати таке багатство в собі — це егоїзм.

Він почав діяти за принципом: «Побачив сам — покажи іншому, навіть якщо той відбивається руками і ногами». Його жертвами у Viber стали ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які, мабуть, просто хотіли дізнатися прогноз погоди чи рецепт бограча, а отримали детальний візуальний посібник з того, чого краще не бачити перед обідом.

Але справжня слава прийшла до ОСОБА_4, коли він вирішив, що його «мистецтво» потребує державної оцінки. Він не знайшов нічого кращого, як закидати своїми анатомічними знахідками офіційну сторінку Держспецзв’язку України у Facebook.

Уявіть ситуацію: суворі спеціалісти з кібербезпеки, які щодня відбивають атаки хакерів, раптом отримують сповіщення. Очікують вірус чи злом системи, а там — «ОСОБА_4» прислав черговий шедевр у стилі «гуртки за інтересами для дорослих». Головний спеціаліст відомства, мабуть, тричі перехрестився і випив заспокійливого, перш ніж зрозумів, що це не кібердиверсія, а просто хустський «романтик» переплутав органи зв’язку з органами розмноження.

На лаві підсудних наш «просвітитель» виглядав як нашкодивший школяр. Каявся щиро: мовляв, «емоції зашкалювали», «пальці самі натискали», а про те, що за розсилку такого «контенту» світить реальний термін — «і гадки не мав». Дійсно, хто ж знав, що спамити держустанови картинками без одягу — це кримінал, а не просто ексцентричне хобі?

Суддя, оцінивши масштаб трагедії та витрати на експертиз (а це понад 4500 гривень — цілий статок для поціновувача безкоштовних картинок), вирішив виписати ОСОБА_4 квиток у світ без гаджетів. Вердикт суду звучить як страшний сон для будь-якого зумера: 3 роки позбавлення волі (умовно). Його вірний Redmi конфіскований. Сподіваємося, перед продажем на аукціоні його протруть спиртом — і фізично, і програмно. А також три роки нашому «герою» заборонено працювати в ІТ та взагалі щось публікувати в інтернеті.

Тепер ОСОБА_4 зможе розповсюджувати хіба що плітки біля під’їзду або оголошення на стовпах. Головне, щоб вони були про продаж картоплі, а не про те, що він надсилав у Держспецзв’язок.

 справа №309/2679/24

Ціна вибору

Історія так званої справи кримських терористів залишається одним із найгучніших прикладів того, як політична доцільність підміняє собою правосуддя. У травні 2014 року в окупованому Криму затримали 4 чоловіків, чиї долі згодом стали уособленням різних сценаріїв людської стійкості та слабкості під тиском репресивної машини. Режисер Олег Сенцов, активіст Олександр Кольченко, фотограф Геннадій Афанасьєв та викладач Олексій Чирній опинилися в центрі процесу, де доказову базу будували на свідченнях, отриманих через катування та погрози. Російська система інкримінувала їм підпали офісів та підготовку вибухів, проте міжнародні правозахисні організації, зокрема Amnesty International, неодноразово наголошували на фальсифікації справи та порушенні 4 Женевської конвенції через примусове надання підсудним російського громадянства.

Центральною постаттю спротиву став Олег Сенцов, який отримав 20 років ув’язнення. Його 145-денне голодування у 2018 році з вимогою звільнити всіх українських політв’язнів привернуло увагу світової спільноти та перетворило судове рішення на юридичний абсурд. Поруч із ним за ідеологічні переконання постраждав Олександр Кольченко, який, попри статус лівого активіста та анархіста, продемонстрував державницьку стійкість, відмовившись визнавати легітимність суду та окупаційної влади. Обидва після великого обміну у 2019 році не залишилися осторонь захисту країни і з початком повномасштабного вторгнення змінили цивільний одяг на однострій Збройних Сил України, де продовжують службу й досі.

Трагічною та водночас героїчною є лінія Геннадія Афанасьєва. На етапі слідства він не витримав тортур і дав свідчення проти інших фігурантів, але знайшов у собі сили публічно зректися цих слів безпосередньо під час судового засідання в Ростові-на-Дону. Цей акт каяття коштував йому жорстких умов утримання, проте зберіг чесне ім’я. Після звільнення у 2016 році він активно займався правозахисною діяльністю, а у 2022 році добровольцем пішов на фронт. Геннадій загинув у грудні того ж року під час бою на Луганщині, а у 2025 році за цей шлях від помилки до найвищої самопожертви йому було присвоєно звання Героя України посмертно. Останній фігурант, Олексій Чирній, обрав шлях співпраці зі слідством, відбув повний термін у 7 років і після звільнення у 2021 році обрав непублічне життя. Цей кейс демонструє, що в умовах системних репресій юридичний захист часто стає безсилим, а єдиною опорою залишається особиста гідність та готовність нести відповідальність за свій вибір. Для сучасної України ця історія є нагадуванням про те, що боротьба за Крим почалася задовго до великої війни і продовжується зараз на полі бою тими самими людьми, які колись кинули виклик системі в залі суду.

P.S. Процес у справі  був розділений на кілька етапів, оскільки фігуранти проходили через різні судові процедури залежно від їхньої згоди на співпрацю зі слідством.

Для Геннадія Афанасьєва та Олексія Чирнія, які пішли на угоду зі слідством і чиї справи розглядали у спрощеному порядку, слухання завершилися раніше. Вирок Геннадію Афанасьєву винесли 17 грудня 2014 року, а Олексію Чирнію — у квітні 2015 року. Обидва отримали по 7 років позбавлення волі.

Основний судовий процес над Олегом Сенцовим та Олександром Кольченком проходив у Північно-Кавказькому окружному військовому суді в Ростові-на-Дону. Слухання по суті розпочалися 21 липня 2015 року. Остаточно розгляд справи завершився 25 серпня 2015 року винесенням вироку: 20 років суворого режиму для Сенцова та 10 років для Кольченка. Під час оголошення рішення підсудні співали гімн України.

Північно-Кавказький окружний військовий суд РФ (справа №1-10/2015)

Службова недбалість та знищення доказів: чому справа про замах на Шефіра зайшла в глухий кут

 Документи, що опинилися у розпорядженні редакції, свідчать про системні порушення у ході розслідування замаху на першого помічника президента Сергія Шефіра. Поки Офіс Генерального прокурора декларує контроль за провадженням, у підрозділах Національної поліції знищують ключові речові докази, а слідчі ігнорують письмові вказівки прокурорів щодо повернення вилученого майна.

Два роки тому за фактом обстрілу автомобіля Сергія Шефіра було відкрито кримінальне провадження №12021110000000616 за ст. 115 КК України. Попри резонансність справи та залучення значних ресурсів, матеріали службових перевірок та листування адвокатів вказують на фактичну відсутність результатів та процесуальний хаос.

Факт №1. Фізичне знищення речових доказів працівниками поліції

Згідно з Висновком службового розслідування Національної поліції України від 16 жовтня 2023 року, у справі фігурував важливий речовий доказ — GPS-трекер, вилучений слідчими 22 грудня 2021 року. Цей пристрій міг містити інформацію про маршрути пересування осіб у яких вилучене майно, також були флешки з криптогаманцями та іншою важливою інформацією людей рандомно обраних системою для покарання у справі про яку говорили в новинах.

Трекер та інші флешки були передані для огляду до Департаменту карного розшуку. Службова перевірка встановила, що старший оперуповноважений Глобенко Д.І. зберігав ці докази у поліетиленовому пакеті на підлозі службового кабінету [№ 812].

24 лютого 2022 року, у день повномасштабного вторгнення РФ, під час екстреного знищення таємної документації, пакет із речовими доказами (GPS-трекером та флешками) був помилково поміщений до мішка з документами та спалений у внутрішньому дворі адміністративної будівлі МВС за адресою: м. Київ, вул. Богомольця, 10.

Дисциплінарна комісія НПУ офіційно підтвердила факт втрати доказів та визнала наявність дисциплінарного проступку в діях низки посадових осіб, зокрема полковників поліції та слідчих. Однак, через сплив шестимісячного терміну давності притягнення до дисциплінарної відповідальності, жоден із винуватців знищення доказу не поніс покарання.

Факт №2. Ігнорування вказівок прокурора та утримання майна

Окрім втрати доказів, слідство демонструє ігнорування норм КПК України в частині поводження з вилученим майном. Під час обшуку 22 грудня 2021 року в індивідуальному сейфі громадянки Олесі Заярної було вилучено 7 мобільних телефонів марки Vertu.[Навіщо вилучати майно не причасне до інциденту, якщо телефони тривалий час перебували у банківській скринці?]

Станом на серпень 2023 року Офіс Генерального прокурора офіційно визнав відсутність правових підстав для подальшого утримання цих телефонів. У листі від 22.08.2023 за підписом прокурора Максима Добривечора зазначено, що слідчому ГСУ Нацполіції надано вказівку повернути вилучене майно.

Відповідно до ст. 36 КПК України, вказівки прокурора є обов’язковими для виконання. Проте, як випливає зі скарги адвоката Вадима Погорілого, станом на січень 2024 року майно власниці не повернуто. Захист стверджує, що слідчі ГСУ НП свідомо саботують виконання процесуального рішення, що є прямим порушенням ст. 100 КПК України.

Факт №3. Криза слідства та процесуальний глухий кут

Відсутність реального прогресу у розслідуванні змушує сторону захисту вдаватися до нестандартних юридичних кроків. У заяві до тодішнього Генерального прокурора Андрія Костіна адвокат потерпілих вказує на неефективність слідчої групи та пропонує перевірити низку версій, оскільки основні напрямки розслідування не дали результату.

Серед перелічених у документі версій, які захист вимагає відпрацювати через бездіяльність слідства, фігурують:

 причетність іноземних організацій (зокрема руху «Хамас» через національність потерпілого);

 конфлікт інтересів бізнес-партнерів студії «Квартал-95» ;

 дії представників великого бізнесу (олігархів) напередодні прийняття профільного закону;

 причетність попереднього Президента України через політичні заяви .

Такий зміст звернення свідчить про глибоку кризу довіри до офіційного слідства, яке за два роки не спромоглося не лише встановити підозрюваних, але й зберегти наявну доказову базу.

Аналіз наявної документації вказує на наявність ознак службової недбалості у діях співробітників Національної поліції України. Знищення GPS-трекеру та  унеможливило проведення технічних експертиз, які могли б встановити відсутність автомобілів осіб, у яких було вилучено майно. Водночас невиконання вказівок Офісу Генерального прокурора щодо повернення майна свідчить про відсутність належного процесуального контролю за діями слідчих. Станом на сьогодні кримінальне провадження щодо замаху на вбивство державного діяча фактично зупинилося, перетворившись на бюрократичну тяганину.

На запити редакції щодо стану розгляду справи та проведення слідчих дій відповіді ми не отримали. Зважаючи на обставини справи, суспільний резонанс та постійне підганяння під політичні потреби таких справ редакція вважає, що рандомна вибірка людей у яких були проведені обшуки та вилучена велика кількість майна недоречного та такого, що не може бути доказами у справі зроблено навмисно для власного збагачення слідчих та їх начальників. Справу досі не передано до суду, у справі відсутні обвинувачені. Рішення суду щодо повернення майна не підлягає виконанню і ті, хто мав би слідкувати за цим навмисно продовжують зловживання становищем.

 

Свобода слова в мантії: рішення судді гандзія про рашистську педерацію як акт суверенного правосуддя

В Україні зафіксовано унікальний судовий прецедент, що торкається не лише правових норм, але й питань національної ідентичності та оцінки воєнної агресії. Суддя Овідіопольського районного суду Одеської області Дмитро Гандзій відмовився задовольнити клопотання про виправлення ухваленого ним судового рішення, в якому він свідомо вжив словосполучення «рашистська педерація» стосовно держави-агресора.

Ця справа порушує важливе питання про межі використання офіційної юридичної термінології у контексті збройного конфлікту та право судді на відображення суспільної оцінки подій у тексті судового акта.

Суть спору: клопотання про виправлення описки

Інцидент виник у цивільній справі, де позивач звернувся до суду з метою встановлення юридичного факту загибелі його брата-військовослужбовця на війні. У своєму рішенні суддя Гандзій використав вираз «рашистська педерація» щодо Росії та «рашистсько-українська війна» щодо конфлікту.

Після ухвалення рішення заявник подав клопотання про виправлення, вважаючи використання цих виразів опискою або некоректною назвою.

Правова позиція суду

Суддя Дмитро Гандзій відмовив у задоволенні заяви про виправлення описки. Його позиція, викладена у визначенні, є чіткою та юридично обґрунтованою з точки зору впливу на суть справи:

1. Відсутність впливу на суть рішення: Суддя наголосив, що вказаний вираз жодним чином не впливає на суть прийнятого судом рішення — встановлення юридичного факту родинних відносин та факту загибелі військовослужбовця. Отже, він не може мати негативних правових наслідків чи ускладнень для заявника.
2. Коректна назва недодержави: Суддя кваліфікував використання терміна як не описку, а як коректну назву «вказаної недодержави». Він прямо вказав на обставини, які обґрунтовують таку кваліфікацію:

«[держава], яка 24.02.2022 р. оголосила проти нашої держави відкриту неспровоковану, агресивну і загарбницьку війну, продовживши тим самим агресію по відношенню до України, яка вже триває 11 років».

Юридичне значення прецеденту

Рішення судді Гандзія підкреслює кілька важливих юридичних аспектів:

• дискреція судді та визначення описки: Відповідно до процесуального законодавства, суд має право виправляти лише очевидні описки чи арифметичні помилки, які дійсно впливають на зміст рішення. У цьому випадку суддя свідомо відмежував вжитий термін від категорії «описки», стверджуючи, що це його свідома юридична оцінка суб'єкта, чиї дії стали причиною справи.
• оцінка агресора у судових актах: Хоча офіційні документи України використовують терміни «російська федерація» та «держава-агресор», позиція судді є актом юридичної та політичної оцінки в межах його компетенції. Він використовує термінологію, яка відображає суспільно-правову сутність суб'єкта, засновуючи це на доведеному факті тривалої агресивної війни.
• вплив на правові наслідки: Ключовим моментом є те, що термін був вжитий у справі про встановлення юридичного факту, де він не створює перешкод для виконавчих чи інших правових дій за кордоном.

Це визначення не лише входить до історії українського судочинства як вияв громадянської позиції, але й встановлює межу, за якою свідомо вжитий термін оцінки агресії не є формальною помилкою, що підлягає виправленню.

справа № 509/3173/23

Як штучний інтелект оцінював справедливість у США

Юридична школа Університету Північної Кароліни провела безпрецедентний експеримент, який став одночасно сміливим тестом і похмурим попередженням для світової системи правосуддя. Уперше в історії симуляції суду в ролі присяжних виступили не люди, а три провідні нейронні мережі: ChatGPT (OpenAI), Grok (xAI) та Claude (Anthropic).

Ця інсценізація, названа «Суд над Генрі Джастусом» (The Trial of Henry Justus), мала на меті перевірити ефективність, точність та неупередженість ШІ у кримінальних справах, моделюючи судову систему 2036 року.

Парадокс машинного рішення

Сюжет ґрунтувався на вигаданому, але глибоко реалістичному випадку: обвинуваченні 17-річного афроамериканського студента Генрі Джастуса у пограбуванні. Юридичні студенти виступали прокурорами та захисниками, а боти отримували текстові транскрипції свідчень та аргументів сторін у режимі реального часу.

Цікаво, що у фіналі експерименту всі три моделі ШІ (ChatGPT, Grok, Claude) дійшли консенсусу та винесли вердикт — «не винен». Це рішення контрастувало з реальним прецедентом, на якому базувалася симуляція, де суддя визнав обвинуваченого винним.

 Сліпота та упередженість

Попри те, що ШІ виправдав обвинуваченого, ключові експерти, які брали участь в обговоренні, різко висловилися проти його застосування у реальних судах. Експеримент не лише підтвердив, але й виявив критичні недоліки нейронних мереж у правосудді:

1. Сліпота до людського фактору: Алгоритми, які працюють виключно з текстом, нездатні зчитувати мову тіла, емоційний стан свідків, тон голосу чи міміку. Саме ці невербальні сигнали часто є ключовими для формування у людських присяжних думки про достовірність свідчень.

2. Дефіцит життєвого досвіду: ШІ не може спиратися на людський досвід, інтуїцію чи розуміння соціального контексту, які є незамінними при оцінці мотивів і намірів.

3. Расова упередженість: Учасники експерименту знову підняли проблему расових упереджень, які можуть бути імпліцитно закладені в масивах даних, на яких навчаються алгоритми. Незважаючи на те, що однією з цілей заміни людей-присяжних на ШІ називали мінімізацію людських упереджень, ця технологія може просто замінити їх на алгоритмічні.

Попри скептицизм щодо ШІ як присяжних, його активне проникнення в юридичну сферу є фактом. Нейронні мережі вже широко використовуються юристами у США для пошуку прецедентів, аналізу документів та підготовки аргументів.

Однак ця практика вже призвела до скандальних помилок: відомі випадки, коли ШІ «галюцинував» і надавав адвокатам посилання на вигадані судові справи, що призводило до штрафів та санкцій з боку суддів.

Експеримент UNC став чітким попередженням: хоча ШІ обіцяє ефективність, його використання у кримінальному правосудді вимагає надзвичайної обережності. Питання полягає не в тому, чи є ШІ точним інструментом, а в тому, чи може машина замінити людину там, де ціна помилки — людська доля і свобода.