Життя мов зламаний велосипед

          

    Ще одна історія життя, яке б мало піти під укіс. Але не пішло лише завдяки залізній волі героїні цієї статті та наявності двох діточок, один з яких наразі – студент 4 курсу університету, а друга – учениця 4 класу загальноосвітньої школи.

          Їх історія дуже повчальна, вона відображає реальну картину свавілля у правозахисній системі нашої країни. Свавілля - коли суди та прокурори становляться на бік одній із сторін і довести справу до стану торжества справедливості практично нереально. Свавілля, внаслідок якого дві пари дитячих очей дивляться на тебе з надією та запитаннями, а ти й гадки не маєш, що їм відповісти. Свавілля - коли опускаються руки і хочеться зробити крок у небуття.

          Але про все по порядку.

Спочатку це була звичайна, середньостатистична сім’я. Вона – звичайна медична сестра у самій що ні на є звичайній лікарні.       Він – спочатку моряк, а наразі має працюючий бізнес в Італії.

          Їх сімейне щастя було доволі тривалим – вони прожили у браку 18 років. Пройшли багато чого разом, всяке бувало. Коли синові виповнилося 1,5 роки були змушені удвох поїхати до Італії, щоб заробити собі та дітям на житло. Сина залишили на бабусю. Так, це було страшно, але очі боялись, а руки робили. З цього моменту пройшло майже 15 років сумісної праці за кордоном. Першу квартиру купили та оформили на маму чоловіка. Цю ж квартиру відремонтували і обставили усім італійським, починаючи від дубового паркету та закінчуючи світильниками. Ну а як же – це ж мама чоловіка. Потім придбали 3-кімнатну квартиру, яку оформили на чоловіка. Чому на чоловіка, ймовірно, спросите ви? Все дуже просто – вона приїхала купувати квартиру у Миколаїв і нотаріус вимагає згоду чоловіка на таке придбання. Це обов’язкова умова у шлюбі. А чоловік, який перебував в Італії, звісно не «лох», візьми і надійшли дружині замість згоди на придбання – довіреність на дружину на придбання. Тобто «я довіряю своїй дружині від свого імені придбати…». Нотаріус розвела руками, ну тоді давайте, каже, оформимо квартиру на чоловіка, а ви, коли вже тут, надасте згоду на її придбання. При цьому «клятвєнно» завірила, чоловік не зможе продати без її згоди цю квартиру, оскільки вона придбана у шлюбі. Дружина, звісно, погодилася – все ж у сімейну скарбничку квартира піде. Придбали, квартира на чоловікові. Пізніше придбали два легкових автомобіля «Вольво» та «Опель», в цей раз оформили по одному на кожного. Може він і хотів якось інакше (ну типу – одну машину на його маму) та, видно, на той час не зовсім совість втратив.

          Потім повернулись назад, оскільки планували жити у Миколаєві. Розпочали ремонтувати 3-кімнатну квартиру, жили у першій квартирі, оскільки його мама подарувала квартиру йому ж, а сама уїхала жити до Італії. Далі – народилась дочка, а він почав пити, а де пити – там і бити. Бив як тишком, так і при дітях. Терпілось недовго, жінка плюнула, пішла від нього з дітьми на частково відремонтовану 3-кімнатну квартиру. Оскільки всі зароблені кошти були витрачені на квартири, ремонти, машини – продовжила працювати медичною сестрою, бо ж тягнути самій двох дітей заняття доволі важке. Одночасно подала на розлучення та аліменти. Розвести розвели, аліменти присудили, але ж він, як «порядний мужчіна», їх не платив. Лише заїхав на квартиру, зняв котел, зняв усі крани, зняв батареї, вивіз все, що тільки можна було. Ну, ймовірно, щоб його ж дітям краще жилось.

Подала до суду на розподіл 3-кімнатної квартири та двох автомобілів, оскільки обидва він забрав собі.

Та й тут дізналась про чоловічий «сюрприз». З’ясувалось, що 3-кімнатна квартира у центрі м. Миколаєва, де вона наразі мешкала із дітьми, продана чоловіком його ж другу дитинства та й ще закладена в іпотеку його ж кумові.

Що вона могла проти нього, проти грубою чоловічої сили, проти його грошей та зв’язків? Він тоді вже починав займатись бізнесом, «заначка» в нього була, знайомства були. І понеслось. Суди, суди, суди. Рішення суду 1 інстанції – все майно залишити чоловікові, їй компенсувати 160 тис. грн. за ½ квартири. Шок, сльози, нервовий зрив. Щоб ви зрозуміли – оцінювач, за замовленням чоловіка, оцінив 3-кімнатну квартиру у центрі м. Миколаєва у 320 тис. грн! Звісно, не погодилась.  Рішення суд 2 інстанції -  поділити все порівну. Справедливе рішення, але вона розуміла, що це не кінець. Через 2 роки, як грім серед ясного неба, рішення Верховного суду – кожному із сторін по автомобілю та залишити в силі рішення суду 1 інстанції по квартирі. Тобто їй, за все про все, він залишився винен фактично 5 тисяч доларів США і будь здорова! Верховний суд обґрунтував це своє ганебне рішення тим, що чоловік, який придбав квартиру у шлюбі та оформив її на себе, має право її продати і непотрібно ніяких тобі дозволів з боку дружини. Мовляв, не жіноча ця справа. Її справа, як то кажуть у Германії - кухня, церква, діти. Бути забитою та вічно тремтячою. А ще вдячною за те, що надали тебе можливість жити у кутку та миску юшки.

На виході маємо:

-         рішення Верховного суду, що чоловік мав право продати квартиру, придбану у шлюбі за спільні кошти, та законно їм скористався. Рішення остаточне, оскарженню не підлягає,

-         її автомобіль чоловік спокійно продав. Титанічними зусиллями змогли добитись порушення карної справи та не менш титанічними – постановки автомобіля в базу «Угон». Йому – «до фєні», його, навіть, не викликали та не допитували з цього приводу. Це при тому, що є рішення суду про поділ автомобілів і проданий їм автомобіль належить саме їй,

-         з 2015 року триває розслідування шахрайських дій чоловіка та його друзів з приводу незаконного оформлення купівлі-продажу 3-кімнатної квартири. Слідчий за тиском її адвоката зробив все. Все і трошки більше. Але слідчий не пригне вище свого зросту – прокурор зарубив результат його наполегливої праці на корню. Нема тут складу злочину та хоч трісни! Явно, що не обійшлося без мертвих президентів, але не доведено та не впіймано за руку. Результат – справа лежить мертвим вантажом, чоловік гуляє та попльовує на всіх зверху.   

-         аліменти не платились 3 роки, доки суд не заборонив йому виїжджати за кордон. Сплатив, це поки що єдина перемога.

        

Висновки. Боріться і поборете. Ніколи не впадайте у відчай та ні покладайте рук, вони вам ще знадобляться, щоб ще не раз влупити по мордякам продажних прокурорів та суддів, якщо не фізично, то хоча б морально – за допомогою закону. Все одно їх час прийде і вони понесуть свій хрест. Сумно інше. Наша держава перебуває в стані постійного реформування. Першою була реформа міліції. Що стало з цього – ми всі добре знаємо. Наразі йде прокурорська реформа. Важко сказати, що буде з прокурорами далі, враховуючи досвід попередніх реформ. Потім планується судейська реформа. Якщо відреформована поліція, недореформовані прокурори  та нереформований суд так знущаються над людиною, то й що буде далі? 

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ТОЙ, ЩО НЕ ПОТРІБЕН

Прелюдія до цієї історія сталась в кінці 2018 року, коли «Віктор Антонович Федоренко власним розпорядженням звільнив діючого секретаря міської ради Костянтина Синьогуба і призначив себе секретарем Смілянської міської ради - було викладено прохання надати у встановлений законом термін публічну інформацію».

Тоді, відчайдушні активісти та захисники доброчесті і порядку міста Сміла звернулись до редакції «Сектора життя» з проханням висвітлити безчинства місцевої влади.

Болюче питання для громадян України розкривається кривавою раною у маленькому містечку на Черкащині. І якщо хтось подумає, що у Столиці це комусь цікаво, аж НІ!!

Юристи газети стикнулись з проблемою притягнення посадової особи до відповідальності за порушення Закону про доступ до публічної інформації.  

Чи то, щось зовсім згнило в Датському королівстві, чи то..

Було подано дві скарги до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини  та виграно одну судову справу… Але…

Працівники Уповноваженого з прав людини на думку юристів видання провели фіктивну перевірку.

З цього приводу юристи видання вимушені були звернутись зі скаргою на фіктивну перевірку скарги працівниками Уповноваженого до самого Уповноваженого. 

В якій просили:

«Провести ретельну перевірку дії Уповноваженого з дотримання інформаційних прав та представництва в Конституційному Суді України В. Барвіцкого на ознаку особистої зацікавленості при не притягненні до відповідальності винної особи.
Визнати перевірку Фіктивною, та скасувати її результати.»

Про те, що своїх прикриють, не було ніяких сумнівів, як кажуть:  «друзям все, а іншим закон». Тобто, ні якої фактичної перевірки і не було. І відповідь була дуже лаконічною.

Вибачте, за російську «Нету тела, нету дела» :)


Подальший текст відповіді трохи давав надію:

Але, не до цього тут було...
Ряди держслужбовців ставали все більш щільними.

Позиції Регіонального представника Уповноваженого Верховної ради з прав людини у Черкаської області В. Єфіменко відносно відмови в реагуванні на скаргу (01. 07. 2019 №Б36 вих.-19), а саме «Притягнення до відповідальності винних осіб, які приховали публічну інформацію» взагалі завела в глухий кут.

Він просто вказав:

Тобто,

Тобто – ідіть до суду, куди пан Секретар Смілянської міської Ради подав щось... Те саме щось, що був повинен надіслати як відповідь на запит редакції, за законом…  Ось так, інший пан В. Єфіменко вирішив питання хто саме кому режисер…
Закон, закон??? Щось знайоме, не чули?

Редакцією газети, в свою чергу, було зроблено декілька інформаційних запитів відповідями на які прагнемо поділитись.
По перше Скільки грошей отримали працівники Регіонального відділення представника Уповноваженого Верховної ради з прав людини у Черкаської області, в період з 01. 01. 2019 по 30. 06. 2019 року.

Цікаво?

А ось скільки:

На уточнення за що саме вказана особа отримала премію та надбавку отримано відповідь:

Як перепрацьовує людина, що вважає недоцільним притягнути колегу по держслужбі до Адміністративної відповідальності.


А ось реакція Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в центральних областях В. Ольхового.

Тобто, це така виховна робота, доречі, яку виконали, як з’ясувалось активісти міста Сміли:

Перепрошуємо! А визнана судом БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ?!

А як же це! Всім лягти!
Працює Уповноважений з прав людини!
Кому тут не надали відповідь??? Хто? Як? Ану до відповідальності!

Доречі, ще й доплату за інтенсивність праці…

А, ну що тут сказати…

Пане В. Ольховський та інші, інтенсивно працюючі захисники прав людей, а ВИ НАВІЩО?

Яка норма закону позбавляє Адміністративної відповідальності вказаного Федоренка В. А. лише тому, що активісти виграли суд, який ДОВІВ ЙОГО БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ?

До того ж до відповіді додано чек. Згідно якого нібито отримано відповідь! Нібито!!!

Тож, редакція перебуває у стані розгубленості…
«Інтенсивно працюючим» захисникам, разом зі скаргою було надано копію запиту де вказано адресу для отримання відповіді.
КУДИ ж просили надіслати відповідь?
Підкажемо, це не Черкаси, не Сміла, не Умань і ще не більшість міст України.
Це абонентська скринька в м. Києві!
До того ж «інтенсивно працюючі», зверніть увагу на дати!
Публічну інформацію, яку нібито  надано лише за рішенням суду, на запит отриманий:

Що??? ЧОТИРІ МІСЯЦЯ?!
Дві скарги до Уповноваженого з прав людини і одна судова справа в Адміністративному суді. І працівники уповноваженого відповідають – та все добре!

НАМ одним здається, що щось тут не так?

І далі питання, питання, питання…
Чи, шановні платники податків, когось перегодовують?
Чи взагалі виконує свою функцію Секретаріат Уповноваженого з прав людини відносно норм Статті 255 КУпАП де вказані Особи, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення?
Чи це особисті відносини Уповноваженого з прав людини до одіозного Смілянського пана Федоренка В. А., якому президент порадив продати свою машину ?

https://www.facebook.com/watch/?v=439170003384952

Чи питання в конкретному, дійсному Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, який дістався владі у спадок?
Питання, питання, питання, і ще раз питання…
А так хочеться обіцяних демократичних цінностей, одній із яких є право і захист цього права, задекларованих в трьох малопомітних, але на нашу думку, таких важливих для демократичного суспільства законах:
Закон України «Про звернення громадян»,
Закон України «Про інформацію»,
Закон України «Про доступ до публічної інформації».



                                                                                                                                  Владислав Бур.