неділя, 28 лютого 2021 р.

«МИ В ЕФІРІ плюс»

 ПРЕСРЕЛІЗ

«МИ В ЕФІРІ плюс» – унікальний проект, що об’єднав дітей

соціально вразливих категорій із різних регіонів України




 

16 лютого 2021 року в інформаційній агенції «Укрінформ» було презентовано результати за культурно-мистецьким проектом «МИ В ЕФІРІ плюс».      

«МИ В ЕФІРІ плюс» – це унікальний проект, який органічно поєднав сферу культури із соціальною та освітньою сферами. «Завдяки спільній співпраці партнерських організацій і використанню партисипативних методів роботи 106 дітей-переселенців зі Сходу України та АР Крим, дітей з інвалідністю, дітей-сиріт і напівсиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей із малозабезпечених і багатодітних сімей віком від 6 до 17 років із 15 населених пунктів України стали телеведучими 7 нових випусків циклу дитячих пізнавальних культурно-мистецьких телепрограм із перекладом українською жестовою мовою, що поширюватимуться засобами медійного простору», – розповіла керівник проекту, голова ГО «Веселка ТВ» Діна Ібрагімова.

«Мені пощастило, що я потрапила до цього проекту. Я отримала задоволення, нові можливості та великий досвід. Я зрозуміла, що в кожного з нас є своя мрія, і до неї треба прагнути, незважаючи на будь-які перепони, адже ми з вами можемо все», – поділилася своїми враженнями учасниця проекту, учениця Полтавської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату Полтавської обласної ради, яка здійснила переклад жестовою мовою всіх телепрограм за проектом та стала першою в Україні дитиною-сурдоперекладачем аудіовізуального контенту для дітей – Дарина Бойчук.

Проект реалізується громадською організацією «Громадське дитяче інтернет-телебачення і радіо «Веселка TВ» спільно з громадською організацією «КримSOS» та благодійною організацією «Благодійний фонд «З теплом у серці» за підтримки Українського культурного фонду в рамках Програми «Культура плюс». «МИ В ЕФІРІ плюс» – це усміхнені та щасливі діти. Телепрограми за проектом абсолютно справедливо можуть бути вмонтовані в освітній процес Нової української школи як додатковий навчальний компонент. Через ці телепередачі легко достукатися до дітей, адже в них головні учасники – це теж діти», – зазначила начальниця проектного відділу Українського культурного фонду Тетяна Лишневець.

Проект одночасно спрямований на посилення інтеграції культури в щоденні громадські практики, розвиток інклюзії, розширення розуміння ролі культури в житті суспільства та розвиток міжгалузевої співпраці. «Цей проект та активності за ним реалізовані на основі дуже важливих цінностей: відчуття причетності для абсолютно різних людей, відчуття взаємоповаги, тяга до розвитку та відчуття свободи, у тому числі свободи реалізувати себе та проявити свій потенціал», – зауважив голова правління ГО «КримSOS» Денис Савченко.

«Це Всеукраїнський проект, який об’єднав і залучив дітей різних статусів, вікових категорій, національностей. Водночас у телепрограмах вдалося поєднати цікаву та корисну інформацію про українські традиції, звичаї, побут, і представити їх в такому форматі, який буде цікавий для сучасних діток і молоді», – зазначила співзасновниця БО «Благодійний фонд «З теплом у серці» Ірина Крезуб. «Цей проект зробив нас усіх сильнішими, надав нові можливості для всіх дітей, він є і залишається затребуваним», – наголосила директор ГО «Перекладачів жестової мови та людей з інвалідністю «Міст» Наталія Московець.

            До реалізації проекту активно долучилися представники органів влади, що опікуються питаннями людей з інвалідністю в Україні. «Цей проект несе дуже потужну, позитивну інформаційну хвилю в суспільство. Завдяки цьому проекту ми можемо спробувати подолати стереотипне ставлення до людей з інвалідністю. Можливо, що саме завдяки дітям, які беруть у ньому участь, – таким безпосереднім, настільки талановитим і відвертим, – цей проект достукається до кожного серця, до кожної людини», – зазначила  Урядова уповноважена з прав осіб з інвалідністю Тетяна Баранцова.

            Географія реалізації проекту вийшла доволі широкою та різноманітною. У проекті взяли участь діти з Києва, Вінниці, Полтави, Ужгорода, Броварів, Бучі, Ірпеня Київської області, Гришківців Бердичівського району Житомирської області, Умані Черкаської області, Сєвєродонецька, Рубіжного, Старобільська, Станиці Луганської, Вільхового та Плотини Станично-Луганського району Луганської області.

«Цей проект став чудовим прикладом ефективної співпраці щодо соціокультурної адаптації дітей вразливих категорій. А для дітей та їх батьків цей проект став справжнім святом. Під час проведення класних виховних годин, заходів національно-патріотичного виховання 55 тисяч школярів нашого регіону зможуть побачити ці телепрограми на власні очі. Для 6 тисяч освітян і педагогів області, зокрема тих, що опікуються проблематикою інклюзивного навчання, а також для фахівців реабілітаційних центрів матеріали за цим проектом зможуть бути використані в їх професійній діяльності», – відзначила заступниця голови Луганської обласної державної адміністрації із соціальних та гуманітарних питань Катерина Безгинська.  

У рамках проекту була налагоджена співпраця щодо соціальної реінтеграції та інклюзії виключених груп дітей з 15 організаціями, установами та закладами з різних регіонів нашої країни. «Ми справді різні, але завдяки цьому проекту ми відчули, що ситуація успіху має бути в кожного з нас, особливо, якщо це стосується дітей. Вони змогли повірити в себе, та довести, що здатні на високі результати», – зауважила  директор Ужгородської гімназії №14 Ужгородської міської ради Закарпатської області Оксана Легеза.

«Саме такі соціальні проекти, як «Ми в ефірі плюс», готують соціум до прийняття особливих дітей. До них треба прикласти дуже багато праці, любові, щоденної уваги. Ми впевнені, що наші діти можуть багато чого», – наголосила т.в.о. директора Бердичівської спеціальної школи Житомирської обласної ради Жанна Громніцька.

Цей проект є логічним, актуальним, затребуваним продовженням проекту «МИ В ЕФІРІ», що було успішно реалізовано влітку 2020 року за підтримки УКФ. У загальному підсумку цикл дитячих пізнавальних культурно-мистецьких телепрограм народознавчого напряму тепер складається з 10 випусків, хронометражем 14-16 хвилин кожен. В них подано цікаві факти про бойовий гопак, народження кобзи та бандури, магію барвистого намиста, символізм української хати, особливості складання хустини, мандри вареника, таємниці плетіння вінка.

«Проект подарував дітям упевненість, радість, щастя. Я вважаю, що цей проект є не просто важливим, а життєдайним, що визначає шлях нашої нації, нашої спільноти, та задає культурні орієнтири в суспільстві», – поділилася своєю думкою Заслужена артистка Україна Олеся Жураківська.

«Цей проект потрібен не тільки дітям з особливими потребами, а й батькам. Це потужний допоміжний засіб у розвитку дитини. Нашому суспільству треба показувати, що такі діти – такі ж самі повноцінні учасники суспільного життя, як і всі інші», – відзначила мати учасниці проекту Світлана Сапсай.

До реалізації проекту активно долучилися поважні організації та установи, які стали медійними партнерами проекту, серед яких: Національна спілка журналістів України, Національна Асамблея людей з інвалідністю України, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) в Україні, Державний науково-методичний центр змісту культурно-мистецької освіти, Міжнародний дитячий медіафестиваль «ДИТЯТКО», ГО «Перекладачів жестової мови та людей з інвалідністю «Міст», ГО «Дитячі обійми», ЛОМГО «Асоціація молодих інвалідів Східного Донбасу – СХІД».

«Це проект, у якому процес не менш важливий, ніж результат. Саме процес створення культурного продукту за проектом дозволив створити мережу – дитячу, дорослу, партнерських організацій – завдяки якій можна й надалі розвивати цей напрям і досягати нових результатів», – наголосила перший секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ.

Усі телепрограми за проектом з’являться у вільному доступі в мережі Інтернет на офіційному YouTube-каналі VESELKA TV уже протягом цього тижня. До того ж найближчим часом цикл телепрограм транслюватиметься в ефірі національних і регіональних телеканалів, а також їх буде розміщено на діджитал-платформах (зокрема на вебплатформі «1+1 video»). «Проект триватиме до 5 березня 2021 року, але його результати залишаться назавжди», – підсумувала керівник проекту, голова ГО «Веселка ТВ» Діна Ібрагімова.

 

Контактна особа: 066-975-73-88, tv.veselka@gmail.com (Станіслав Гнутов, координатор культурно-мистецького проекту «МИ В ЕФІРІ плюс», член НСЖУ).

 

Посилання на онлайн-трансляцію пресконференції за проектом «МИ В ЕФІРІ плюс»:

https://youtu.be/hwvjR95UnAc

 

Посилання на плейлист циклу створених телепрограм і відеофільм за проектом «МИ В ЕФІРІ плюс»: https://youtu.be/Dr4O6wi4CWk?list=PL9vgYkDWSPsGyK5n-OLbzwfooRZbHOf3p

 

Фото: інформаційна агенція «Укрінформ»





 

 


За межею добра і зла: на Київщині староста села Петро Волошин познущався над онкохворою дружиною АТОвця

 

Нажаль, мені не вперше доводиться оприлюднювати кричущу інформацію щодо дій або бездіяльності нашого тепер вже карашинського старости Петра Степановича Волошина.
На фото: Волошин Петро Степанович, сільський староста Великого і Малого Карашина мріє над кадастровою картою, вишукуючи вільну  (як він сам каже) “зємєльку”
Але саме ця його “витівка”, на мій погляд, взагалі за межами добра і зла. Спробуйте, якщо зможете, уявити собі стан зовсім ще юної дівчини (матері двох маленьких діточок, та ще й в довісок дружини атовця), якій лікарі поставили страшний діагноз – рак.
От Петро Степанович навіть не намагався це зробити. І… зазвичай, без будь яких докорів сумління, познущався над дівчиною під час особистого прийому, коли Юля попросила у нього – ні, не гроші або ліки чи ще щось, а звичайну довідку, яка їй наразі конче потрібна, щоб отримати хоч якусь допомогу від держави. От тепер пишу і ледве вибираю слова, щоб цей пост вийшов політкоректним. Бо справа ця вже потрапила в офіційну площину: вчора мені прийшлося завітати на позачергову сесію Макарівської ОТГ, під час якої я публічно поклав весь пакет документів по цій без перебільшення ганебній історії на стіл новому голові нашої громади Вадиму Токару, який пообіцяв розібратися по суті, з м”яко кажучи, шокуючим випадком, пов”язаним з антилюдським ставленням до місцевих мешканців, що для Волошина звичайне явище.
Відеопрогравач
00:00
00:55
Тому поки що, до з”ясування всіх обставин, лише залишу тут звернення дівчини до редакції медійного проекту Наша версія, яке краще за все в черговий раз проявило справжнє “обліко-моралє” нашого сільського очільника. І нехай кожен сам зробить свої висновки особисто ознайомившись з людським криком душі. А якщо хтось захоче насправді підтримати нашу карашиночку не тільки словом, а і ділом, публікую номер її карти ПриватБанку: 5168745016088731, Лизунова Юлія Миколаївна. Бо наразі дівчина знову проходить чергову лучеву терапію і їй задля елементарного фізичного виживання приходиться рахувати кожну копійку… 🙁
                                                                                 Доброго дня!
Вирішила написати в редакцію листа щодо життєвих обставин, з якими я не в змозі впоратися самостійно! Саме тому від безвиході вимушена звернутися до журналістів і небайдужої громадськості у зв”язку з тим, що не дивлячись на свою тяжку хворобу, я стала жертвою байдужості з боку представників місцевої влади Макарівської ОТГ, а саме старости села Карашин Петра Степановича Волошина!
Мене звати Юлия Люблинська (до заключення шлюбу Лизунова) Л. Мені 27 років. Маю двох неповнолітніх діток – старшому Артему 5 років, а молодшому Матвію лише тільки сім місяців.
Мого чоловіка звати Руслан Валентинович Люблінський. По сьогодняшній день він проходить службу в десантно-штурмових вийськах, був учасником АТО, має державні нагороди і статус УБД, що підтверджується відповідним посвідченнями.
Я мешканка Малого Карашина (вул. Будівельна, 5) де народилася, навчалася, і взагалі прожила багато щасливих безтурботних років. Але так сталося, що не так давно в нашу родину прийшла справжня біда – після пологів (кесеревого ростину) мені поставили страшний діагноз: рак шийки матки. На данний час я проходжу лікуваня в місті Житомир, так як тут тимчасово проживаю як іногородня у зв”язку з сімейними обставинами. До данного момента я лікувалася за кошти родини, але хоч ми і живемо у 21 столітті і ніби цівілізованому світі, проживати на орендований квартири з двома дитками на м”яко кажучи невелику зарплатню чоловіка-вийськового вкрай тяжко. Саме тому я і вирішила звернутися до місцевої влади, а саме старости нашого села Петра Степановича Волошина і під час особистого прийому повідомила його, як посадову особу, про те, що я збираю пакет документив щоб отримати хоч якусь матеріальну допомогу від держави і мені потрібно буде отримати “акт обстеження”, який окрім інших документів вимагали в “совбезі”. Але, нажаль, почула вкрай негативну, навіть дивну видповідь, що “я тут не одна така онкохвора” і “таких як я півтори тисячи душ”, після чого відчула себе майже худобою… Отже чи треба казати, що всі відповідні довідки я так і не отримала, а лише вкотре зіштовхнулася з цинічною антилюдьською байдужістю і відвертим небажанням зрозуміти мою ситуацію і допомогти мені у елементарних речах за що, доречі, староста і отримує свою зарплатню. І тепер у мене опускаются руки, але жити хочется… Як і виховувати своих діточок, томущо вони завсім ще маленьки і я більше за все в своєму житті хочу вспіти хоч якось поставити їх на ноги.
Саме тому я вимушена звернутися до всїх, хто мене здатний почути! До людей, які не втратили совість і здоровий глузд від отриманої влади, мають добре серце, можливо самі ростять діточок і мене зрозуміють! Я прошла вже 5 (!) курсів химіотерапії и в даний момент прохожу лучеву терапию, але підступна хвороба не відступає. Потім знову буде “хімія” та багато інших різноманітних коштовних медичних процедур… І тільки Господу Богу відомо скільки мені ще лікуватись, бо зараз про операцию не може бути й мови, поки метастази і фізична біль не відступять. Нажаль, в мене не перша і навіть вже не друга стадія хвороби… Я ликуюся чотири місяці майже з нульовим результатом, але не дивлячись ні на що, ще остаточно не втратила надію на Всевишнього і небайдужих людей, в існування яких я вірю так само, як і в Бога! До цього крику о допомозі додаю копії документів, які беззаперечно підтверджують правдивість всіх моїх слів і благаю про підтримку, бо залишаючись майже один на один з бідою вже вже не знаю куди бігти та до кого звертатися, що мені вкрай важко робити, знаходячись в такому стані. Отже прошу, як останню інстанцию, втрутитися в ситуацію журналістів. Можливо інформаційна підтримка з боку ЗМІ зможе пробити стіну нерозуміння і немотивованого небажання виконувати свої прямі обов”язки з боку старости села Карашин Петра Степановича Волошина, який, до речі, проживає на сусідній вулиці, тобто формально є моїм сусідом, але нажаль під час свого життєвого путі десь розгубив людські риси. Вірю, що світ не без добрих людей, яким буду безмежно вдячна за будь яку допомогу! Але всі мої дії у напрямку намагань елементарно вижити знаходяться в патовій ситуації. Час невідворотньо спливає, а тим часом, будь яка підтримка ще може врятувати моє життя! Бо людська байдужість – це страшна хвороба, яка може бути страшнішою за будь яке відоме людству захворювання.
Тому цим зверненням я особисто даю журналістам свою згоду на використання викладеної мною інформації, документів і світлин під час створення відповідних публікаций для розміщення у ЗМІ та соціальних мережах.
Ще раз гречно дякую небайдужим громадянам, які, сподіваюсь, не залишать мою біль без уваги. Впевнена, що через молитви і за допомогою лікарів мені всеж-таки вдасться побороти цю біду! Отже не все ще втрачено! Якби то ні було будем жити і боротися!
Мешканка села Малий Карашин, Юлія Люблинська (Лизунова)
Копії документів додаються.
Контактний телефон: (096)2005871
В свою чергу, творчий колектив нашого проекту зазначає, що наш кореспондент вже неодноразово звертався і до голови Макарівської РДА Олексія Васильовича Болілого і до (на той час) голови Великокарашинської сільської ради Петра Волошина з офіційним запитом щодо надання інтервью журналістам, які цікавилися і продовжують цікавитися проблемами Київщини та Макарівського району, зокрема корінням занепаду сіл Великий та Малий Карашин.
Краєвид з вікон Карашинської сільради . На фото металобрухт, що залишився від пограбованої, знищеної техніки, що колись належала місцевій громаді
Прибирання снігу по-карашинські: немає техніки- нема дороги
Але той самий Олексій Васильович “відреагував”, переадресувавши всі питання по цим двом населенним пунктам до Петра Степановича. А Петро Степанович, в свою чергу, “відповів” лише банальною відпискою, а от зустрічатись зі знімальною групою категорично відмовився, зіславшись на брак часу. Тому журналісти медійного проекту “Наша версія” наразі знову готують інформаційний запит щодо ситуації в селах Великий та Малий Карашин, але вже на ім”я голови Макарівської ОТГ Вадима Токара, який, сподіваємося, відмовиться жити і працювати по принципу “рука руку миє” і терміново розбереться: хто є хто, в кордонах довіреної йому виборцями території. Ну а ми проконтролюємо! Отже про розвиток подій читайте в нащих наступних публікаціях.

Sharing is caring!


"Сектор Життя" за підтримки наших колег з медійного проекту "Наша Версія"

понеділок, 15 лютого 2021 р.

Не вдалося ФГ"Діброва" і депутату Протченко оманним шляхом заволодіти землею під Миколаєвом!

 

Детальне відео судового засідання у якому колегія суддів апеляційної інстанції не визнає сина депутата Протченка добросовісним набувачем земельної ділянки під Миколаєвом і залишає право Владиславу оформити у реєстратора останній пункт оформлення відповідно до законодавства.

Передісторія:


В період оформлення земельної ділянки Владиславом на неї накинув оком син місцевого депутата Протченко, вірніше Фермерське господарство «Діброва», у якому вони з батьком є співвласниками. Сподіваючись в подальшому на безкоштовне використання цієї землі.
Дізнавшись, про передачу цієї земельної ділянки у приватну власність, вирішили оформити її на себе.
Таким чином, на момент виконання Владиславом останнього кроку в цій історії з’являється ще один герой, такий собі пан Авраменко М.С., який начеб то випадково, отримав дозвіл на розробку технічної документації тієї самої земельної ділянки, що було попередньо надано Владиславу. Але, пан Авраменко вже не збирав всі потрібні для подальшої реєстрації документи, як то робив Владислав, а зловживаючи повноваженнями старшого Протченка, звернувся до місцевого реєстратора для остаточного оформлення земельної ділянки на себе.
Вклавшись у 5 хвилин вправний реєстратор побив усі можливі рекорди із внесенням земельної ділянки в базу. Цей неймовірний таймінг для реєстратора. Який вносив дані у систему може вразити будь кого, хто хоч раз звертався до електронних систем із млявим інтернетом та великою кількістю одночасних сеансів.

В той час поки Владислав звертався до судових інстанцій із позовом про скасування цієї реєстрації пан Авраменко продовжує виконувати свою роль «прокладки» у махінаційній схемі фермерів передаючи землю вже відомому нам Протченку і його фермерському господарству. Намагаючись визнати його добросовісним набувачем.


Багмут Роман - перші ластівки постраждалих від його афер з продажу нерухомості.



субота, 6 лютого 2021 р.

Земля завжди комусь потрібна!

 



Кожен громадянин Україна має право на отримання земельної ділянки. Це право гарантоване Конституцією.

Від цього права ви будете радіти доти, доки не почнете оформлювати це право у відповідності до вимог законодавства. Щойно ви заявите про свої наміри, на вказану вами земельну ділянку з’являться з десяток таких же бажаючих, та й тут є свої але…

Історія Владислава почалась якраз із такого наміру – отримати земельну ділянку. 25.05.2016 року  наказом в.о. начальника головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області  йому було надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої в межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області. За деякий час він замовив розробку документації, затвердив проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, всі свої дії чітко фіксував у відповідних інстанціях і документах.

Здавалося, залишився останній крок – звернутись до державного реєстратора та освоювати земельну ділянку. Не так сталось як гадалось…

В період оформлення земельної ділянки Владиславом на неї накинув оком син місцевого депутата Протченко, вірніше Фермерське господарство «Діброва», у якому вони з батьком є співвласниками. Сподіваючись в подальшому на безкоштовне використання цієї землі. 

Дізнавшись, про передачу цієї земельної ділянки у приватну власність, вирішили оформити її на себе.

Таким чином, на момент виконання Владиславом останнього кроку в цій історії з’являється ще один герой, такий собі пан Авраменко М.С., який начеб то випадково, отримав дозвіл на розробку технічної документації тієї самої земельної ділянки, що було попередньо надано Владиславу. Але, пан Авраменко вже не збирав всі потрібні для подальшої реєстрації документи, як то робив Владислав, а зловживаючи повноваженнями старшого Протченка, звернувся до місцевого реєстратора для остаточного оформлення земельної ділянки на себе.

Вклавшись у 5 хвилин вправний реєстратор побив усі можливі рекорди із внесенням земельної ділянки в базу. Цей неймовірний таймінг для реєстратора. Який вносив дані у систему може вразити будь кого, хто хоч раз звертався до електронних систем із млявим інтернетом та великою кількістю одночасних сеансів.

В той час поки Владислав звертався до судових інстанцій із позовом про скасування цієї реєстрації пан Авраменко продовжує виконувати свою роль «прокладки» у махінаційній схемі фермерів передаючи землю вже відомому нам Протченку і його фермерському господарству. Намагаючись визнати його добросовісним набувачем.

 Та тут знову ж таки з’являється наше «але»:

Відповідно до законодавства Владислав має право витребувати цю земельну ділянку через те, що на момент скоєння удаваного правочину «фермер» знав про судові тяжби із Авраменком, та все одно погодився на придбання ділянки.

Наразі питання повернення майна Владиславу розглядається у Апеляційному суді Миколаївської області. Ми будемо пильно слідкувати за перебігом подій у судовій інстанції.

четвер, 4 лютого 2021 р.

Життя мов зламаний велосипед

          


    Ще одна історія життя, яке б мало піти під укіс. Але не пішло лише завдяки залізній волі героїні цієї статті та наявності двох діточок, один з яких наразі – студент 4 курсу університету, а друга – учениця 4 класу загальноосвітньої школи.

          Їх історія дуже повчальна, вона відображає реальну картину свавілля у правозахисній системі нашої країни. Свавілля - коли суди та прокурори становляться на бік одній із сторін і довести справу до стану торжества справедливості практично нереально. Свавілля, внаслідок якого дві пари дитячих очей дивляться на тебе з надією та запитаннями, а ти й гадки не маєш, що їм відповісти. Свавілля - коли опускаються руки і хочеться зробити крок у небуття.

          Але про все по порядку.

Спочатку це була звичайна, середньостатистична сім’я. Вона – звичайна медична сестра у самій що ні на є звичайній лікарні.       Він – спочатку моряк, а наразі має працюючий бізнес в Італії.

          Їх сімейне щастя було доволі тривалим – вони прожили у браку 18 років. Пройшли багато чого разом, всяке бувало. Коли синові виповнилося 1,5 роки були змушені удвох поїхати до Італії, щоб заробити собі та дітям на житло. Сина залишили на бабусю. Так, це було страшно, але очі боялись, а руки робили. З цього моменту пройшло майже 15 років сумісної праці за кордоном. Першу квартиру купили та оформили на маму чоловіка. Цю ж квартиру відремонтували і обставили усім італійським, починаючи від дубового паркету та закінчуючи світильниками. Ну а як же – це ж мама чоловіка. Потім придбали 3-кімнатну квартиру, яку оформили на чоловіка. Чому на чоловіка, ймовірно, спросите ви? Все дуже просто – вона приїхала купувати квартиру у Миколаїв і нотаріус вимагає згоду чоловіка на таке придбання. Це обов’язкова умова у шлюбі. А чоловік, який перебував в Італії, звісно не «лох», візьми і надійшли дружині замість згоди на придбання – довіреність на дружину на придбання. Тобто «я довіряю своїй дружині від свого імені придбати…». Нотаріус розвела руками, ну тоді давайте, каже, оформимо квартиру на чоловіка, а ви, коли вже тут, надасте згоду на її придбання. При цьому «клятвєнно» завірила, чоловік не зможе продати без її згоди цю квартиру, оскільки вона придбана у шлюбі. Дружина, звісно, погодилася – все ж у сімейну скарбничку квартира піде. Придбали, квартира на чоловікові. Пізніше придбали два легкових автомобіля «Вольво» та «Опель», в цей раз оформили по одному на кожного. Може він і хотів якось інакше (ну типу – одну машину на його маму) та, видно, на той час не зовсім совість втратив.

          Потім повернулись назад, оскільки планували жити у Миколаєві. Розпочали ремонтувати 3-кімнатну квартиру, жили у першій квартирі, оскільки його мама подарувала квартиру йому ж, а сама уїхала жити до Італії. Далі – народилась дочка, а він почав пити, а де пити – там і бити. Бив як тишком, так і при дітях. Терпілось недовго, жінка плюнула, пішла від нього з дітьми на частково відремонтовану 3-кімнатну квартиру. Оскільки всі зароблені кошти були витрачені на квартири, ремонти, машини – продовжила працювати медичною сестрою, бо ж тягнути самій двох дітей заняття доволі важке. Одночасно подала на розлучення та аліменти. Розвести розвели, аліменти присудили, але ж він, як «порядний мужчіна», їх не платив. Лише заїхав на квартиру, зняв котел, зняв усі крани, зняв батареї, вивіз все, що тільки можна було. Ну, ймовірно, щоб його ж дітям краще жилось.

Подала до суду на розподіл 3-кімнатної квартири та двох автомобілів, оскільки обидва він забрав собі.

Та й тут дізналась про чоловічий «сюрприз». З’ясувалось, що 3-кімнатна квартира у центрі м. Миколаєва, де вона наразі мешкала із дітьми, продана чоловіком його ж другу дитинства та й ще закладена в іпотеку його ж кумові.

Що вона могла проти нього, проти грубою чоловічої сили, проти його грошей та зв’язків? Він тоді вже починав займатись бізнесом, «заначка» в нього була, знайомства були. І понеслось. Суди, суди, суди. Рішення суду 1 інстанції – все майно залишити чоловікові, їй компенсувати 160 тис. грн. за ½ квартири. Шок, сльози, нервовий зрив. Щоб ви зрозуміли – оцінювач, за замовленням чоловіка, оцінив 3-кімнатну квартиру у центрі м. Миколаєва у 320 тис. грн! Звісно, не погодилась.  Рішення суд 2 інстанції -  поділити все порівну. Справедливе рішення, але вона розуміла, що це не кінець. Через 2 роки, як грім серед ясного неба, рішення Верховного суду – кожному із сторін по автомобілю та залишити в силі рішення суду 1 інстанції по квартирі. Тобто їй, за все про все, він залишився винен фактично 5 тисяч доларів США і будь здорова! Верховний суд обґрунтував це своє ганебне рішення тим, що чоловік, який придбав квартиру у шлюбі та оформив її на себе, має право її продати і непотрібно ніяких тобі дозволів з боку дружини. Мовляв, не жіноча ця справа. Її справа, як то кажуть у Германії - кухня, церква, діти. Бути забитою та вічно тремтячою. А ще вдячною за те, що надали тебе можливість жити у кутку та миску юшки.

На виході маємо:

-         рішення Верховного суду, що чоловік мав право продати квартиру, придбану у шлюбі за спільні кошти, та законно їм скористався. Рішення остаточне, оскарженню не підлягає,

-         її автомобіль чоловік спокійно продав. Титанічними зусиллями змогли добитись порушення карної справи та не менш титанічними – постановки автомобіля в базу «Угон». Йому – «до фєні», його, навіть, не викликали та не допитували з цього приводу. Це при тому, що є рішення суду про поділ автомобілів і проданий їм автомобіль належить саме їй,

-         з 2015 року триває розслідування шахрайських дій чоловіка та його друзів з приводу незаконного оформлення купівлі-продажу 3-кімнатної квартири. Слідчий за тиском її адвоката зробив все. Все і трошки більше. Але слідчий не пригне вище свого зросту – прокурор зарубив результат його наполегливої праці на корню. Нема тут складу злочину та хоч трісни! Явно, що не обійшлося без мертвих президентів, але не доведено та не впіймано за руку. Результат – справа лежить мертвим вантажом, чоловік гуляє та попльовує на всіх зверху.   

-         аліменти не платились 3 роки, доки суд не заборонив йому виїжджати за кордон. Сплатив, це поки що єдина перемога.

        

Висновки. Боріться і поборете. Ніколи не впадайте у відчай та ні покладайте рук, вони вам ще знадобляться, щоб ще не раз влупити по мордякам продажних прокурорів та суддів, якщо не фізично, то хоча б морально – за допомогою закону. Все одно їх час прийде і вони понесуть свій хрест. Сумно інше. Наша держава перебуває в стані постійного реформування. Першою була реформа міліції. Що стало з цього – ми всі добре знаємо. Наразі йде прокурорська реформа. Важко сказати, що буде з прокурорами далі, враховуючи досвід попередніх реформ. Потім планується судейська реформа. Якщо відреформована поліція, недореформовані прокурори  та нереформований суд так знущаються над людиною, то й що буде далі? 

середа, 3 лютого 2021 р.

Ручні судді Багмута. Історія перша. Радзівіл

Суддя Радзівіл Аліна Григорівна отримавши посаду у 2017 році безстроково, вирішила, що дотримуватись норм законодавства виносячи рішення - не обов'язково. Маючи фінансові зобов'язання та доньок яких треба вчити, після звільнення чоловіка із органів прокуратури - стала заробляти на сім'ю. 

Бровари місто невеличке, то ж спілкування "місцевої знаті" відбувається вузьким колом.  Звісно, у колі осіб спілкування Радзівіл входить родина Багмутів. 

Тому, Багмут Роман Сергійович не чужа людина для Аліни Григорівни. 

У випадку із злощасним будинком по вул. Симоненка, 41 справу шито білими нитками, про що колегія суддів Апеляційної інстанції неоднозначно говорить у своєму рішенні. Крім того,  інші справи за розглядом Радзівіл приймаються на користь Багмута, хоча судова практика має інакші рішення. 

Суддя Радзівіл виносячі некомпетентні рішення грубо порушує Конституцію України відносно осіб участників судового процесу. Про це говорять рішення Апеляційної інстанції. Крім того, повертаючи на новий рогляд складене суддею Радзівіл недолуге рішення повинен передивлятись вже інший суддя. І це все за гроші платиників податків, тобто, громадян України. Але скаржитись зась, у Раді правосуддя працює близька родичка чоловіка Аліни Григорівни.

Очікувати від цієї судді будь-якого адекватного рішення неможливо, адже при тривалому та докорінному вивченні справи, затягуванні процесу, не явкою на призначені ранкові засідання - адекватного рішення не буде. Все буде зроблено по дзвінку. Піддиктовку. І виконано належно відмінниці. Але такий аб'юз (зловживання) тільки для обраних. Для звичайних людей це буде надто тривалий процес з очікуваннями у коридорах на дозвіл судді розпочати судове засідання, та на останок, рішення, у якому фахівець із значним досвідом не одразу зрозуміє в чому суть. 


Наша редакція і в подальшому буде слідкувати за суддівською практикою суддів Броварського суду та звітувати перед громадскістю про факти зловживання довірою громадян та безпідставного використання сплачених ними податків. 




Ціна послуг судді для Багмута

01.02.2021 судове засідання у порушенні справи відповідно до ст. 124 КУпАП (порушення правил дорожнього руху), відповідачем у справі є Багмут Роман Сергійович, врешті розпочалось. З літа 2020 року справу відкладали декілька раз: через неявку сторін, через пандемічні заходи...

Сьогодні Багмут прийшов з двома свідками: цивільною дружиною і тещею. Останні збиваючись розповіли про ДТП в якому були очевидцями. Плутались у поясненнях та допомагали одне одному з відповідями на питання судді і сторони по справі.

Зауважимо, що Галина Іванівна (теща) офіційно повідомила, що є пенсіонером і наразі не працює. Та інтернет-сторінки з продажу нерухомості і її телефонні розмови в коридорах суду говорять про активну діяльність у сфері нерухомості. Це щоб було, що заносити за рішення суду? 

Суддя Радзівіл дотошно опитала кожного зі свідків надаючи Багмуту можливість задати додаткові питання. Складалось враження, що судді дійсно важливо розібратись у справі та прийняли логічне рішення. 

В свою чергу Роман у заключному слові яро заявляв, що не був, крім одного разу, коли щойно отримав права, причиною до скоєння ДТП. В той же час, реєстр судових рішень чітко вказує на притягнення до відповідальності Романа Багмута відповідно до статті 130 КУпАП (водіння в нетверезому стані). Чи це не є приводом до скоєння аварії?

Далі, суддя ознайомила присутніх із наявними матеріалами у справі. Відповідно до яких під час оформлення протоколу працівниками поліції було зафіксовано факт відмови обох учасників аварії у визнанні вини за скоєнне. 

Отже, суддя Радзівіл Аліна Григорівна, активно вистухавши свідків, ознайомившись із матеріалами справи видалилась до нарадчої кімнати. До 02.02.2021 11:40 за Київським часом. 

На наступний день Роман Багмут у судове засідання не з'явився, навіть після телефонного дзвінка від судді, з проханням бути бо, присутня преса. Не прийшов, заздалегіть знав рішення прийняте суддею. 

Але, нас здивувало не те, що суддя телефонувала стороні по справі із запрошенням у засідання, а те, що суддя не виконала свій обов'язок перед громадскістю і не проголосила рішення у час призначений нею ж. За 20 хвилин від моменту коли мало розпочатись засідання до журналістів вийшла особа, відповідальна за ЗМУ у Броварському міськрайонному суді, повідомила, що у засідання сторони не з'явилися. Суддя прийняла рішення із виправданням у скоєнні ДТП Багмута Романа (звільненням від штрафу) і що із рішенням суду можливо буде ознайомитись в реєстрі через 5 робочих днів. 

Таким чином, ми вважаємо, що це є порушенням норм поведінки судді у судовому засіданні, адже Цивільно-процесуальний кодекс України чітко говорить про те, що 

 "Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні". 

Суд дозволяє собі паплюжно ставитись до суспільства, яке сплачує власні кошти (у вигляді податків) на утримання судді? Чи суддя так виправдовується за попереднє своє рішення для цієї ж особи, яке скасувала апеляційна інстанція? 



#суддя_радзівіл #судове_засідання #124 #порушенняправилдорожньогоруху #Багмут #Бровари #судовезасідання #судова_влада #рішеннясудді